Автопортрет «Я – педагог і особистість»

Я народилася в учительській сім’ї, і можна сказати, що виросла в школі. Саме тут проявились мої перші математичні здібності: учениця вечірньої школи пригостила мене двома цукерками. Мама, здивована тим, що її ввічлива дитина стоїть насуплена і мовчить, нагадала мені, що щось треба сказати. Тоді я простягла на витягнутій руці цукерки і здивовано запитала: «А папі?!»

  А бажання когось навчати почало втілюватись в життя, коли мені було майже три роки і у  мене  народився братик. З перших місяців він уже знав, що некрасиво кричати на всю хату, що маму необхідно слухати: вона нічому поганому не навчить, що не можна говорити погані слова тощо. 

А яка радість була для мене, коли брат пішов до школи! Я допомагала йому виконувати домашні завдання, особливо з математики, причому, була суворою і вимогливою вчителькою. І коли одного разу наші заняття над розв’язуванням квадратних рівнянь закінчились благаннями  брата: «Мамо, забери, будь ласка, її від мене, бо прилипла,  як реп’ях до собаки», я зрозуміла, що методику необхідно міняти, що треба зацікавити свого учня на співпрацю, що він теж особистість,  і запам’ятала це на все життя.

Пройшли роки. Здійснилася моя заповітна мрія. В колі своїх друзів-менеджерів, економістів, програмістів, продавців я з гордістю говорю: «Я – вчитель математики і пишаюся цим»! І хоча моя зарплата бажає бути більшою і престижність моєї професії в нашому суспільстві невисока, я вважаю, що все залежить від конкретного вчителя, від його самовіддачі, любові до дітей.

Я була приємно здивована, коли, йдучи по Червоній площі в Чернігові, почула голосне: «Здравія желаєм, Євгеніє Олександрівно»!!! Оглядаюсь: стоять мої колишні учні з Ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою і щиро посміхаються. Рідні мої, не забули свою вчительку економіки,  не захотіли непомітно прошмигнути повз, значить, я залишила слід у їхніх серцях!

Я щаслива, коли поспішаю до школи в селі. Ось назустріч з посмішкою іде баба Таня: «Доброго дня, Олександрівно! – злегка нахиляє голову, примружує око і киває пальцем. – Приїде мама, розкажу, що без шапки бігаєте в мороз». Ховаючи посмішку, роблю злякано-винуватий вигляд, обіцяю, що виправлюсь, і мчу далі. Наздоганяю зграйку старшокласників, отримую позитивний заряд від їхніх привітань. Відкриваю двері рідної  школи, а назустріч летять мої четвертокласники, обліплюють з усіх сторін: «Євгеніє Олександрівно, ви така красива сьогодні! Ой, швидше б уже був урок інформатики!»

Після доброзичливих посмішок і привітань колег класний журнал уже сам проситься до рук. Випрямляю спину, поправляю зачіску,  з посмішкою відкриваю двері класу, і знову мені назустріч: «Доброго дня»!  І я впевнена,  що день буде чудовий!